Подорож Остапа Сливинського для участі у Міжнародному поетичному фестивалі

Нікарагуа – це країна, де література є життям, а життя проситься бути літературою. Ніде я не бачив більшого (притому щирого) пошанування поетів і поезії: в кожному великому місті є Парк поезії, «кав’ярні поетів», і не дивно, що саме в Нікарагуа відбувається найбільший в Центральній Америці поетичний фестиваль. Цей фестиваль, на відміну для багатьох інших, робиться не задля того, щоб поети приємно провели час у своєму середовищі, і не для того, щоб поставити галочку в міністерській графі «культурні заходи». Він – насамперед для людей, які кожного фестивального вечора приходять тисячами слухати поезію до великої сцени в місті. Приходять після роботи, позачинявши свої ятки на ринку, закінчивши якісь господарські справи. Приходять з дітьми і домашніми тваринами. Вони радо запрошують поетів з цілого світу у своє життя, але і поети мають прийняти деякі його звичаї: почитати в супроводі оркестру, який грає самбу, на заквітчаній карнавальній платформі, в оточенні натовпу, що танцює. Ніде я ще не бачив, щоб поезія так гарно виходила на вулицю, щоб вулиця так гарно її несла.

Це ніякий не «синтез мистецтв», бо мистецтва ніколи не були там розділені. Музика, поезія і танець, театр, карнавал – все переплетене між собою і вплетене у щоденні справи.

Недільна меса, яка відбувається в супроводі гітар і маракасів, портрет головного національного поета Рубена Даріо в залі прильотів аеропорту, поліціянти, які беруть автографи в поетів з далеких і маловідомих країн, національний гімн, яким починаються поетичні читання і самба, яким вони закінчуються, весь цей нібито синкретизм – це просто щоденне життя, його карнавальна хода. Це Нікарагуа, Центральна Америка.